26 December 2016
Компас туриста Туризм и активный отдых в Самаре, Тольятти и Самарской области

История Сокских штолен - 2

История Сокских штолен - 2

(продолжение)

"С 1937 года заключенные начали разрабатывать Сокские штольни в горе Тип-Тяф" - фраза звучит просто и понятно, не вызывая никаких эмоций. Как же на самом деле жили заключенные?

День начинался в 4 утра. Работали до 18 часов, по 300-500 человек за смену. Плановой нормой считалась выработка 5 кубометров породы в день на человека. Работали бригадами. Породу грузили вручную и возили вагонетками. Ночью вольнонаемные (бывшие заключенные) взрывали породу, а с утра зэки приступали к расчистке штреков. Из инструментов существовали только кайло, кирка, клинья, лом и кувалда. Большие камни дробили при помощи кувалды и металлических клиньев. Каждый заключенный должен был перетаскать в вагонетку более 7 тонн известняка за смену. Надзирателям из числа заключенных тоже предписывалась норма, поэтому их долю добавляли всей бригаде. Что же было, если норма не выполнялась?

Существовала система штрафов и поощрений. Выполнил норму на 70 процентов - получи 70 процентов пайка, выполнил на 50 процентов - получи 50 процентов пайка. Паек заключенного состоял из 500 грамм низкокачественного хлеба и баланды - супа. Во время Великой Отечественной войны паек мог быть урезан до 200 грамм хлеба в день. Постоянное невыполнение нормы влекло за собой физическое истощение, обессиливание, невыполнение очередной нормы и, как правило, смерть.

Не вышедшим на работу паек не полагался. Тех, кто не мог махать кайлом, подстерегала голодная смерть. Из поощрений заключенным полагались "зачеты" за ударную работу, уменьшающие срок заключения. Заключенный, ударно выполняющий свою работу, мог сократить свой срок наказания за квартал на 18, 30 и 45 дней. Однако впоследствии зачет в 45 дней стал присуждаться только "соцблизким" бытовикам. Зачет в 30 дней стал даваться политическим с легким пунктом обвинения, а на долю политических, обвиненных в шпионаже, диверсии и терроре, остался зачет в 18 дней за квартал.

Смертность доходила до 15% в месяц от общего числа заключенных. Умирали, в основном, молодые и старики. Молодежь оттого, что в ней ярче и активнее проявлялся дух противоречия и сопротивления. Молодые чаще отказывались от работы, сидели во внутренних изоляторах, простуживались и массами умирали от туберкулеза, воспаления легких и других болезней. Старики умирали от истощения. Техники безопасности не существовало - каски появились только в 1958-м году. Часто под обвалами гибли по нескольку человек. Пыль, долго оседавшая после взрывов, превращала легкие в кровавые лохмотья за несколько месяцев. Часто вспыхивали болезни, такие как дизентерия. Пеллагра была основной причиной смертности в течение многих лет.

Пеллагра - тяжелый авитаминоз, обусловленный недостатком никотиновой кислоты (витамина РР) и поражающий пищеварительный тракт и нервную систему. Излечивается только с помощью полноценного питания. Если в отдельные периоды начальство и охрана и не прибегали к побоям заключенных, то само душевное состояние последних от духовной депрессии, тяжести работы и постоянного недоедания было очень подавленным. Многие в крайнем отчаянии нарочно ранили себя во время работы - отрубали себе пальцы на руках и на ногах и даже самые кисти рук. Это явление приняло массовые размеры и называлось на языке лагерного начальства "саморубством". С саморубами велась серьезная борьба. Им, как правило, увеличивался срок заключения за так называемый "лагерный саботаж": к сроку в 10 лет прибавлялось еще 5, к срокам в 8 и 5 лет прибавлялось 3 года. Отказавшихся от выхода на работу запирали во внутрилагерный изолятор. Зимой он не отапливался и заключенных, сажая в него, раздевали до нижнего белья. В некоторых изоляторах вместо нар были набиты тонкие брусья, сидеть на которых было мучительно. Называлось это отправкой "на жердочки".

Немного о контингенте и структуре управления. Лагерное начальство состояло из бывших чекистов, военных и заключенных большого стажа, завоевавших симпатии вышестоящего начальства. К 70 - 80 процентам политических заключенных примешивалось 20 - 30 процентов уголовников-рецидивистов. Делалось это из особых соображений. Внешняя охрана и лагерное начальство во внутреннюю жизнь заключенных не вмешивалось, и внутри лагеря царил полный произвол. Сравнительно небольшой процент рецидивистов постоянно терроризировал политических, беспощадно их обкрадывая и избивая. Большинство же уголовников, без существенных последствий для себя, на работу не выходило, заставляя вырабатывать свою норму более слабых. Таким образом, произвол и избиение политических заключенных со стороны начальства и охраны фактически были передоверены уголовникам.

Положение заключенных особенно ухудшилось во время Великой Отечественной войны. В этот период к ним добавились военнопленные и штрафники. Отношение к этому контингенту было еще хуже. Только после 1947 года, после перехода многих лагерей на хозрасчет, заключенные стали питаться лучше. В 1958 году к разработке Сокских штолен приступили вольнонаемные рабочие, а в 1960 году штольни закрыли.

Сейчас узнать точное количество заключенных, работавших в сокских штольнях, умерших не представляется возможным - данных нет (их или не фиксировали, или не рассекретили). Недавно, проезжая по верхушке работающего Сокского карьера и разговорившись с охранником, тот указал на высокую гору, почти в середине карьера, нетронутую экскаваторами (см. По Дороге любви на велосипедах). На ней работал трактор с ковшом - копал грунт. По словам охранника там находится бывшее кладбище немецких военнопленных, погибших во время разработки Сокских штолен. Во время разработки нового карьера их останки не тронули, хватило ума.

А недавно приезжала делегация из Германии на это самое кладбище. Видимо, они решили профинансировать перезахоронение могил немецких заключенных. Зная трепетное отношение немцев к останкам предков, оставшихся еще с Великой Отечественной войны, в это можно поверить. О могилах наших заключенных ничего не известно. Да и мало кого это интересует.

Комментарии

Да, история нашего времени

Да, история нашего времени всегда несла не только положительные моменты, но и страшные трагедии.

Спасибо за интересную статью!

Спасибо за интересную статью! А какими источниками Вы пользовались в работе над ней?

Открытыми источниками, уж и

Открытыми источниками, уж и не упомнишь сейчас. Плюс посещение сего места, вкупе с ощущениями, которое оно оставило.

Как всегда, германцы о памяти

Как всегда, германцы о памяти о своих заключенных позаботятся, а вот о захоронениях наших людей на территории той же Германии практически ничего не известно. С другой стороны все мы люди, и если у германцах чтят и помнят своих соотечественников, то что здесь плохого что они совершили первое путешествие на территорию захоронения, и в будущем будут финансировать перезахоронение

Жуткая история, я в штольнях

Жуткая история, я в штольнях была несколько раз, но ничего такого не чувствовала, камни, пещерки, атмосферу создают люди,которые там часто "обитают" и , видимо, старая негативная энергетика уже стирается..

О том, что творилось тогда в

О том, что творилось тогда в Самаре, буду писать языком оригинала из книги "Планида Степана Кожум'яки". Сер.: Життя славетних / Упоряд. та авт. передм. Ю. Колісник. – Черкаси: Брама, 2004. – 224 с.
Из воспоминаний политзаключенного Степана Кожемякина с города Новомиргород. Украина.
…Так ми дісталися до станції Безім’янки, що недалеко від Самари.
З вагонів нас попросили й гуртами погнали в табір. Це величезний прямокутник, огороджений стовпами й обтягнутий колючими дротами в 16 рядів. Перед огорожею й за нею – низенькі стовпчики з натягнутим колючим дротом в один ряд. Нас розмістили в карантинну загороду, тобто в цьому самому прямокутникові відгородили меншу площу з викопаними землянками, і в ті землянки нас позаганяли. У кожній землянці було по душ п’ятдесят, посередині – прохід, обабіч – нари. На дошках – паморозь. Розташувалися хто де і як міг.
Розмов було мало. Всі пригнічено мовчали. Багато хто, особливо селяни, плакали. Якось до селянина із с. Кавунівки, що на Черкащині, підійшов хлопчак років 18 і співчутливо сказав: “Слушай, пахан, ну чего ты плачеш, это первые 10 лет тяжело, а там привыкнешь и будет хорошо”. Від такого зауваження всі якось аж стислися, зігнувся і я…
Почалося “нормальне табірне життя”. О п’ятій годині ранку “підйом”: хапай казанок, одержуй 600 грамів хліба й біжи до кухні за черпаком баланди (рідкий куліш, де іноді 2-3 картоплинки плаває). Шикують біля вахти бригади по 40-50 осіб і починається “розвід”. Відчиняються ворота, підводиться бригада, підраховується, скільки в ній чоловік, виводиться за ворота. Стає за ворітьми на площі, оточеній конвоїрами. Бригаду знову перелічують і пропускають вперед, за нею 2-3 стрільці. Призначені на певний будівельний об’єкт десять чи п’ятнадцять бригад оточують з усіх боків солдати і караульний начальник гукає голосно: “Ув’язнені! Крок праворуч чи ліворуч – солдат стріляє без попередження”. Усі несамохіть шикуються, а в цей час гучномовець лунко співає: “Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек...”
Приводять на місце робіт у так зване оточення, група зупиняється, вартові займають пости, а ув’язнені розходяться по місцях своїх робіт. Керує роботами тільки вільнонайманий персонал. Норми досить тяжкі.
З початком війни всіх політичних ізолювали в середині табірного прямокутника, огородженого колючим дротом. У тій загорожі ми копали землянки, в яких довелося жити. Ця загорожа ще й додатково охоронялася. Вихід із неї був суворо заборонений. Харчували тут гірше, аніж решту табірників. Це дуже виснажувало. Вмирало щодня багато людей, а решта – ледве животіли. Писали заяви, щоб відправили на війну, але політичних туди принципово не брали.
Велику кількість ув’язнених сконцентрували для будівництва крекінг та авіазаводів, щоб постачати на фронт штурмові літаки “ІЛ-14” та “ІЛ-15 ”. Нас ізвезли близько 160000. Ми копирсалися, як мурашки під землею й на землі. Чого тільки не робили. Умови були жахливі. Норми – непосильні. Скажімо, щоб заробити вечерю, а на другий день сніданок і обід, треба було вивезти 13,6 кубометрів землі. А як прикинути, що куб землі важить півтори тонни, то скільки це треба тонн землі викопати й перекинути лопатою. Не раз сорочка зотлівала від солі.
З харчуванням ставало все гірше й гірше. Почалося недоїдання. У свої права вступали дистрофія й подагра. Ув’язнені почали вмирати сотнями. Їжа така: як виріжуть головки капусти – залишаються миски з листя, то ті капустяні рештки разом із качанами сікли в січкарні, варили, присолювали й давали їсти. В’язні одержували по 400 грамів хліба, а зрідка 600 грамів чорного. Свою пайку треба було тримати за пазухою, бо її могли видерти або вкрасти.
Настала зима. Почалися морози. Смертність підвищилася. Майже щодень з намету виносили по одному мертвому. Для того, щоб копати ями на трупи, вивозили ув’язнених – давали по 0,5 пачки махорки. На цвинтарі накопичувалися штабелі мертвяків. Їх кидали у сяк-так викопані ями, прикидали грудками й землею.
Прийшла весна. Почали з’являтися вовки й розгрібати ті ями та гризти трупи. З Гаврилової Поляни було чути виття й несло страшним смородом. Дійшли чутки, що про це довідались десь за кордоном і зажадали дозволу оглянути ці місця, що воно там робиться. Підтвердженням чуток було те, що на цвинтарі появилися великі бульдозери, які рили глибокі рови, куди скидали людські рештки, а після цього все переорали й чимось засіяли.
Населення таборів тануло надзвичайно швидко. Станом на 1944 рік із 160000 в’язнів живими залишилося п’ять-шість тисяч. Більшість – ледве животіли – сама шкіра й кістки, а на роботу виводили. Міркували про справедливість, демократію і мовчки вмирали, проте заводи були збудовані. Приїздив і Коккінакі випробовувати літаки.
Знесилився і втратив працездатність. Лежав у наметі. На видужання надій не було. У мене від цинги почали хитатись і випадати зуби, а на ногах з’являтися темні плями. Лежав я на нарах і мислив: “Якщо кожен день умирає по одному, то ця доля спіткає й мене. Це не пізніше як через 30 днів”.
Минув тиждень. У намет увійшло 4 особи – начальник табору, якийсь військовий, начальник санчастини і ще якась людина. Військовий запитав: “Де він?” Прибіг нарядчик і показав на мене. Вони стали поруч. “Його треба піднять”… …
Стан мого здоров’я вирівнювався дуже поволі. Місяців через півтора я став на ноги… Нічний лікар пояснив мені, що десь треба терміново накладати торкретбетон, а фахівців, щоб організувати цю справу нема. Довідавшись, що я керував такими роботами й заходилися мене лікувати...
Незабаром був переведений працювати на об’єкти “А” і “Б”, що допомогло мені далі вижити. Об’єкт “А” – це величезна радіостанція з височезною радіощоглою, яка повинна була замінити московську радіостанцію, на випадок окупації Москви. Об’єкт “Б” – величезне підземне сховище, куди повинен був переселитися уряд із Москви. Між іншим, чотирьохмоторний літак зачепив ту щоглу, впав і щоглу звалив. Довелося робити її заново. На об’єкті “Б” велися складні підземні роботи. Ув’язнених туди скеровували за спеціальним відбором…
Нам було доручено торкретувати підземні сховища – довгі анфілади великих склепінчастих приміщень, які для забезпечення від просякання ґрунтових вод через бетон потрібно було торкретувати, тобто бетон покривати 2-3-сантиметровим шаром спеціального бетону (торкрету), який не пропускає ні рідини, ні газів. Крім того, для заповнення порожнин поза стінами і склепіннями сховищ довелося ін’єктувати у спеціальні отвори у стелі приміщень високомарочне цементне молоко за допомогою апаратів Рудермара та смоків Колосовського. Інженер, який повинен був працювати зі мною, не дуже розумівся в цих справах, і тому уважно приглядався до мене, бо я мав досвід у таких роботах. Ми завжди були разом, якось начальник будівництва навіть зауважив, що це два брати. Тут, звичайно, було легше і харчі кращі.
Об’єкт був грандіозний, досить сказати, що над головним приміщенням побудови клалась 12-16-метрова армована бетонна плита, 2-3 метри піску, зверху – півметра чорнозему й застелялося моріжком, та ще й садилися кущі. Приміщення забезпечувались опаленням, електросвітлом, вентиляцією, водопостачанням, каналізацією. Виходи з них були галерейні – метра 1,5 завширшки і 2,5 заввишки (під прямим кутом). Проти коридору, що вів на вихід, у залізобетонній стінці закладався тонкий цегляний простінок, за яким – у декілька метрів повітряна подушка. Двері в галерею – стальні, подвійні, 10-12-сантиметрові. Вихід – у якийсь яр, де були такі самі двері на 4-х спеціальних замках. Усе це закидалось гілляччям, дровами, терміттям. Табір суворо охоронявся…
Війна затяглася. Не вистачало авіабензину. У Сполучених Штатах за велику ціну був куплений завод для виготовлення бензину всіляких марок, побудований за останнім словом техніки. За угодою цей завод американці повинні були перевезти повністю в СРСР. І дійсно, перевезли до дрібниці. Керувати будівництвом приїхало 6 інженерів з Америки…
Узнать больше: http://files.ukraine.ck.ua/Ukrayinika/Книгозбірня/Статті%20&%20Публіцистика/Колісник%20Юрій/Планида%20Степана%20Кожум'яки.doc

Это фрагменты из книги об

Это фрагменты из книги об украинском инженере-автодорожнике, строителе железобетонных конструкций Степане Демидовиче Кожемякине (1898-1989) – прокладчике автодорог, создателе многих мостовых сооружений в Сибире и на Украине. Технарь и гуманитарий в одном лице. Своего времени (в 1928 г.) человек окончил Одесский институт народного образования - филологический и социологический факультет. Был репрессирован за политические убеждения. Окончил Харьковский автодорожный институт. Диплом получил в Москве в 1937 г. Опять – арест. Прошел весь ад Самарлага. Чудом уцелел благодаря владению технологии торкретбетона. Пришлось работать и на строительстве бункера Сталина (хотя вообще то политзаключенных туда не брали). Далее – ссылка в Красноярский край. В общей сложности отсидел 22 года. Реабилитирован. После возвращения в Украину (с 1954 по 1976 год) Кожемякин работал главным инженером при прокладке автотрассы Черкссы-Умань-Винница (около 500 км), а также на сооружении мостов (около 10) через реку Большая Высь в Кировоградской области. Еще Дед Степан много читал. Очевидцев поражала его осведомленность, широкое мировоззрение и глубина знаний разных сфер – начиная с техники и кончая всемирной историей, политикой, литературой. Вообще то - Человек-легенда... Интересно? – смотри сайт Красноярского общества "Мемориал" (29.05.09) http://www.memorial.krsk.ru/index1.htm

Это наша история, теперь уже

Это наша история, теперь уже ничего не исправишь. Но историю знать надо, чтобы в будущем такое страшное не повторилось.

Мы с друзьями были в

Мы с друзьями были в штольнях. Никакой энергетики страха и смерти я не почувствовала, а вот на следующий день лёгкий депрессняк накрыл. Правда, быстро прошло. Ну а история штолен действительно трагична.

Отправить комментарий

Содержимое этого поля является приватным и не будет отображаться публично.
Image CAPTCHA
Enter the characters shown in the image.

Лучшие цены на авиабилеты и отели

Вход в систему

Image CAPTCHA
Enter the characters shown in the image.
Компас туриста - 2011